Недосконалість навчальних планів

1.2.

1.2. Недосконалість навчальних планів

Основним нормативним документом, що визначає організацію навчального процесу в конкретному напрямку освітньої або кваліфікаційної підготовки, є навчальний план. Навчальні плани визначають графік навчального процесу, перелік, послідовність та час вивчення навчальних дисциплін, форми навчальних занять та терміни їх проведення, а також форми проведення підсумкового контролю.

Навчальний план це нормативний документ вищого навчального закладу, який складають на підставі освітньо-професійної програми та структурно-логічної схеми підготовки. Він визначає перелік та обсяг нормативних і вибіркових навчальних дисциплін, послідовність їх вивчення, конкретні форми проведення навчальних занять та їх обсяг, графік навчального процесу, форми та засоби проведення поточного і підсумкового контролю1.

Проведені дослідження показали, що навчальні плани юридичних факультетів на сьогодні "перевантажені" дисциплінами неюридичного профілю, тобто тими, що не мають жодного відношення до права та практики його застосування. Проблемність цієї ситуації проявляється під час порівняння навчальних планів європейських навчальних закладів юридичного профілю з навчальними планами відповідних українських університетів (інститутів, факультетів).

Порівняльний аналіз навчальних планів юридичного факультету Тюбінґенського університету імені Карла Ебергарда (Німеччина) та юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка показує наступне:

по-перше: у навчальному плані німецького університету мають місце обовязкові та необовязкові до вивчення дисциплін. Такий розподіл дає можливість розмежовувати суто юридичні дисципліни та дисципліни, які опосередковано стосуються сфери правозастосування. Тож перелік обовязкових до вивчення дисциплін майже на 100 % складається з дисциплін суто юридичного спрямування;

по-друге, принципово по-іншому побудовані українські навчальні плани. Вони мають тільки обовязкові дисципліни, 58 % з яких не мають жодного або вельми опосередковане відношення до права, що, як наслідок, не дозволяє навчальному закладу підготувати фахово орієнтованого юриста. Інакше кажучи, жоден випускник українського навчального закладу юридичного профілю не готовий до самостійної практичної роботи. Це, попри інше, повязане
з тим, що у навчальному процесі бракує практики вирішення правових задач (казусів). Саме з цим і повязаний той факт, що випускники-юристи мають великі труднощі із працевлаштуванням
в Україні;

по-третє, окрему увагу необхідно звернути і на навчальні плани відомчих навчальних закладів юридичного профілю, зокрема системи МВС України, які також здійснюють підготовку за напрямом право та за спеціалізаціями "правознавство" і "правоохоронна діяльність". Головна проблема названих навчальних закладів та їхньої освітянської діяльності полягає у тому, що вони змушені "маневрувати" між стандартами Міністерства освіти і науки України та Міністерства внутрішніх справ України. У даному випадку мова йде про те, що курсанти ВНЗ системи МВС України поряд із вище перерахованими обовязковими "цивільними" дисциплінами мають опанувати також і спеціалізовані дисципліни ("Адміністративна діяльність ОВС", "Основи управління в ОВС", "Вогнева підготовка", "Тактико-спеціальна підготовка" тощо), за рахунок яких зменшується час, відведений на засвоєння юридичних дисциплін. Неважко зрозуміти, що за такого підходу до організації навчання у студента (курсанта) відбувається роззосередження уваги, знижується рівень засвоєння навчального матеріалу, величезна частина якого ніяким чином не повязана з його майбутньою діяльністю у сфері правозастосування. Правові ж дисципліни, як наслідок, вивчаються в усіченому вигляді, часто без ґрунтовного та детального аналізу теорії і практики правозастосування. Тож наявність у навчальних планах українських ВНЗ великої кількості дисциплін, обєктивно, призводить до "перевантаженості" кафедр.

Ознайомлення зі структурою окремих українських ВНЗ юридичного профілю засвідчує, що досить часто як назви кафедр, так і зміст навчальних дисциплін, які викладають на них, формуються в алогічному порядку. Як приклад, візьмемо кафедру кримінального та адміністративного права Академії адвокатури України. Перше, що привернуло нашу увагу, це назва, яка складається із назв однойменних, проте абсолютно різних за своїм змістом і спрямованістю, галузей права. Невже у кримінального та адміністративного права так багато спільного? Між названими галузями права більше відмінностей, ніж спільностей, які зобовязують не обєднувати, а розєднувати процес їх вивчення.

Керівництво кафедрою здійснюється завідувачем, який є фахівцем або з кримінального, або з адміністративного права. А раз так, то яким же чином він надаватиме методичну допомогу, здійснюватиме контроль за науково-педагогічною діяльністю працівників, які викладають дисципліни, що не узгоджуються з напрямком його спеціалізації? Така діяльність, природно, здійснюватиметься не на відповідному рівні, без належного заглиблення в існуючі проблеми, оскільки іншого тут просто не може бути.

Що щодо дисциплін, які викладають на вище згаданій кафедрі, то їхній перелік вражає своїм обсягом: кримінальне право, кримінальне виконавче право, фінансове право, адміністративне право, кримінологія, податкове законодавство, банківське право, порівняльне адміністративне право, порівняльне кримінальне право, теоретичні засади кваліфікації злочинів, земельне право, екологічне право, аграрне право, еколого-правові засади експертної діяльності,  адміністративне судочинство, адміністративна відповідальність, основи безпеки життєдіяльності, а також спецкурси: злочини проти особи (порівняльний аналіз), кримінально-правові аспекти захисту прав обвинуваченого (підсудного)2.

Аналіз наведеного переліку показує, що до його змісту, не враховуючи спецкурсів, включено десять дисциплін, у межах яких передбачається вивчення, відповідно, десяти надзвичайно складних галузей українського права. У звязку з цим виникає запитання: а чи спроможна кафедра на належному рівні забезпечити викладання названих дисциплін? Під належним рівнем викладання у даному випадку розуміється наявність у штаті кафедри насамперед професорів, які б спеціалізувалися на вище згаданих галузях права. Перекладання обовязків щодо викладання таких дисциплін на "плечі" викладачів та доцентів знижує рівень української юридичної освіти. Інакше кажучи, що функції лектора з основних дисциплін юридичного профілю у ВНЗ повинні виконуватися виключно професорами, які мають науковий ступінь доктора юридичних наук. А щодо викладачів та доцентів, то їхні функціональні обовязки у переважній більшості випадків мають обмежуватися проведенням семінарських (практичних) занять. З огляду на це, слід визнати негативною практику розширення переліку дисциплін, які викладають на кафедрах ВНЗ юридичного профілю, без урахування наявності у штаті кафедри професорів, які спеціалізуються на відповідних галузях права.


1 Стан юридичної освіти та науки в Україні (результати досліджень) / ОБСЄ [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://www.osce.org/ uk/ukraine/108309?download=true.

2Кафедра кримінального та адміністративного права // http:// aau.edu.ua/  ua/crimlawdep/.